У 1916-1919 роках у Британії була побудована серія підводних човнів типу М. Унікальною особливістю цього типу підводних човнів була гармата калібру 305 міліметрів (12 дюймів), розміщена в спеціальній башті попереду бойової рубки.
Проект створення «підводних дредноутів» був представлений 5 серпня 1915р. лордом Адміралтейства Фішером. Передбачалося, що підводні човни типу М будуть зближуватися з ворожими кораблями в підводному положенні, потім спливати, робити постріл із заздалегідь зарядженої гармати і знову йти під воду (при цьому час знаходження підводного човна в надводному положенні становив всього 45 секунд). Причиною появи подібної концепції стала неефективність торпедних апаратів того часу. До того ж снарядів човен міг взяти на борт значно більше, ніж торпед. А для переважної більшості кораблів і суден того часу одного такого снаряда було цілком достатньо.
Гармата підводного монітора була застарілою моделлю Mark IX довжиною 40 калібрів. Гармата з установкою мало вагу в 120 тонн, боєзапас - 29 тонн. Зарядка гармати була можлива тільки в надводному положенні і здійснювалася з середини зарядного відсіку. У підводному положенні ствол гармати замикався спеціальною герметичною пробкою, керованою електромотором з зарядного відсіку. Кут горизонтального наведення: 15 градусів, кут піднесення - 20 градусів і кут зниження - 5 градусів вниз. Боєкомплект - 40 снарядів. Швидкість човнів: 15 вузлів в надводному положенні і 10 вузлів - в підводному. Час занурення: 30 секунд.
Човни також мали 76-мм зенітну гармату, яка забиралася в кормову надбудову при необхідності. Тип М складався з 4 підводних човнів: М1, М2, М3 і М4. Причому М-4 була розібрана на фінальній стадії добудови. У зв'язку з обмеженнями Вашингтонського мирного договору (1922г) з М2 і М3 були зняті гармати. Після чого М-2 була перероблена в перший у світі підводний авіаносець, а М-3 в гігантський мінний загороджувач.
Головний човен серії - М-1 загинула разом з екіпажем в 1925р в результаті зіткнення з пароплавом Vidar.

Скачати інструкцію